Дон Жуан - Байрон Джордж Гордон
Наш ресурс дает возможность бесплатно читать книгу онлайн Дон Жуан - Байрон Джордж Гордон. Жанр: Зарубежная классика / Прочее . Сайт books-read.com дает возможность читать полную версию книги без регистрации и sms. Все книги онлайн, не надо качать fb2, epub, txt.
ЧИТАТЬ КНИГУ ОФЛАЙН в приложении ios/android
159
Лице Альфонсо соромом залито.
Антонія тим часом, наче змій,
ходила, позираючи сердито
на пана й супровід його сумний.
Лиш прокурор всміхався гордовито,
кохаючись у певності своїй:
він добре знав – якщо в родині свара,
то буде й суд, а, отже, і покара.
160
Задерши ніс, примружуючи вічка,
він вже до всього втратив інтерес.
Його лише оживлювала звичка
затіювати вигідний процес.
Зібрати факти – справа невеличка:
збере, хоч огризайся, наче пес.
І показання знайдуться, і свідки,
хоч би й взялись вони не знати звідки.
161
Альфонсо ж, опустивши очі долу,
стояв, неначе геть осоловів:
образивши дружину напівголу,
він обшуком нічого не довів.
Що міг вписати він до протоколу,
крім справедливих Джуліїних слів,
що з уст її обурено і строго,
мов те каміння, сипались на нього?
162
Немов пощади просячи у неї,
Альфонсо щось промимрив незначне.
Вона ж з-під хустки скиглила своєї, —
гляди, от-от істерику почне,
тремтіла, мов пелюстка орхідеї,
нещастя проклинаючи нічне,
мов та жона Іова. І жахлива
постала перед доном перспектива.
163
В безсилому він мимрив намаганні
і покоївки ледь почув слова:
«Ідіть, якщо ви хочете, щоб пані
кінець кінцем лишилася жива!»
«Бодай її!» – лайнувся він востаннє,
і щоб не сталось гіршого, бува,
подався геть, як дівчина зухвала
поважному невдасі наказала.
164
Пішли слідом і «posse comitatus» 49, —
усі ті свідки, котрих він привів.
Лиш прокурор, що прагнув розібратись
у діях, що Альфонсо їх вчинив,
не поспішав з кімнати забиратись
і ґулею на лобі заплатив,
коли услід їм дівка невмолима
іспересердя хряпнула дверима.
165
І зразу ж… раптом… О ганьба та сором!
Подібного й уява не знесе…
Чи буде світ завжди на очі хворим?
Таж доброчесність жінці над усе!
Отож лиш двері з гуркотом суворим
гойднулися, мов трясця їх трясе,
враз Дон Жуан прожогом, наче кішка,
блідий від страху, вискочив із ліжка!
166
Не розумію, де він там сховався.
Гнучкий, він міг скрутитися в клубок.
Я б не жалів, якби він там зостався,
а не лише від переляку змок.
Приємніше, як я переконався,
вмирати поміж двох таких жінок,
ніж пурхнути ураз в небесні сфери,
мов Кларенс, з бочки доброї мадери!
167
Я б не жалів його, бо хлопець щойно
вчинив тяжкий і непрощенний гріх.
В шістнадцять літ вражає він незгойно.
В такому віці злочинів своїх
сумлінням виміряти недостойно.
Це в шістдесят, пригадуючи їх,
ми мріємо, аби чорти запеклі
вагу їм трохи зменшили у пеклі.
168
Та цю пригоду добре пояснили
усім відомі хроніки старі:
як цар Давид постарів, відмінили
пігулки та мікстури лікарі
і прописали, щоб додати сили,
йому гарненьку жінку до зорі.
Але Давида оживила люба,
а Дон Жуан ледь-ледь не врізав дуба…
169
Та що було робити їм? Щомиті
міг дон Альфонсо знову увійти.
Всі звивини у мозку перериті
були уже в Антонії. Знайти
вона не вміла засоби невжиті —
як Джулії безпеки досягти.
А Джулія мовчала і з нестями
до Дон Жуана тислася устами.
170
Уста злилися врешті і, розкуті,
знов їхні почуття сягнули меж.
Була готова пристрасть спалахнути,
і небезпеку нехтуючи теж.
«Та годі пустувати, шалапути!» —
лайнула їх Антонія. Та все ж
всміхнулася, хоч трохи й сухувато:
«Найкраще в шафі красеня сховати.
171
Тож відкладіть-бо гру свою дитячу
та в руки хоч на мить себе візьміть!
Що вийде з цього, я чудово бачу:
все це скінчиться кров’ю мимохіть.
Ви помрете, а я роботу втрачу,
а пані честь жіночу заплямить!
І все це через милу вашу пику…
Не регочіться! І поменше крику!
172
Нехай би він хоч справжній був мужчина…
(Ховайтеся ж!), хоч років тридцяти.
Дивуюся з вас, пані: це ж дитина!
(Та й дон Альфонсо може увійти!)
Ну ось: замкнулись в шафі… Молодчина!
А далі що? О, господи прости!
(Ви ж, Дон Жуане, не озвіться звідти!
Та ще вночі не здумайте хропіти!)».
173
Тепер, після тривалого вагання
Альфонсо вже без почту увійшов
і покоївки припинив повчання,
що становили сенс її розмов.
Він їй сказав: «Ідіть, пора не рання».
І за таких невигідних умов
Антонія досвідчена і д³йшла
взяла свою свічу і тихо вийшла.